Отже Каннам просто судилося стати місцем проведення різноманітних містецьких заходів світового калібру, серед яких можна згадати MIDEM (Marche International du disque et de l`Edition Musicale), MIFED (Marche International des programmes de Television), але у перше чергу - це звичайно Міжнародний кінофестиваль, який цього року було проведено у 51-й раз. 1939 року міністр красним мистецтв від Народного Фронту Жан Зе обирає Канни місцем проведення Міжнародного кінофестивалю і цьому вибору місто завдячує лише своєму чудовому м`якому клімату. Відкриття було призначено на 1 вересня і не відбулося з відомих усім причин. Але справжню міжнародну кар`єру було започатковано 20 вересня 1946 року у колишньому Муніціпальному казіно, яке знаходилося поруч зі Старим портом..... І через 40 років фестиваль повернувся на своє первісне місце, адже 1983 року саме тут було відкрито новий Палац фестивалів та конгресів, який було споруджено за проектом архітекторів П`єра Браславські, Франсуа Дрюе та сера Х`юберта Беннета. Тут знаходиться головний фестивальний зал під величною назвою “Великий театр Люмьерів”, який вміщує 2400 глядачів і саме до якого ведуть славетні “Червоні сходи”; “Блакитні сходи” ведуть до “Театру Дебюссі” на 1000 глядачів, тут проходять головні перегляди “Двотижневика режисерів”. Також на шести поверхах Палацу розташовано ще два десятки переглядових залів, муніціпальне казино, пресові зали, радіостудії, численні ресторани та кафе. Палац оточують чудові сади. А між садами та Палацем пролягає Алея зірок, де знаходяться близько 200 цементних плит, на яких спражні зірки екрану залишили відбитки своїх долоней.....

Але повернемося до наших баранів, себто власне до фестивалю та його програми. До початку фестивалю багато хто вважав, що американське кіно почало завойовувати офіційну селекцію цього заходу, який ще недавно вважався осередком елітарного та справді авторського кінематографу. Тільки в офіційній селекції цьогорічного фестивалю було представлено 9 американських фільмів, а два з них відкривали та закривали фестиваль (“Первинні кольори” Майка Ніколса та “Годзілла” Роланда Еммеріха). Але треба оговоритися, що більшість з цих 9-ти фільмів важко віднести до категрії коммерційного кіно, а один з них - “Клер Долан” Лоджа Керрігана - завдячує своєю появою на світ славетній французській продюсерській фірмі “МК2” та її главі Марінові Карміцу. Ця ж фірма представила також іранський фільм “Яблуко” наймолодшої учасниці Каннського фестивалю Саміри Махмалбаф, батько якої не хто інший як Мохсен Махмалбаф. А взагалі то Марін Карміц та його фірма - це дійсно унікальне явище у світовому кінематографі: з 50-ти фільмів зпродукованих паном Маріном 19 отримали національні французькі кінопремії “Сезар”, 7 було прпремійовано на Каннському фестивалі, 8 - на Венеціанському, а ще 5 були номінантами на “Оскар”. Якщо ми вже ведемо мову про американців у конкурсі, то слід перерахувати їх: у першу чергу слід згадати чудове творіння Террі Гілліама “Страх та гидота у Лос-Анжелесі” з неперевершеним Джонні Деппом у головній ролі (можна навіть сказати у своїй кращій ролі), якого було обійдено увагою як критики , так і публіки. Черговий мінішедевр у притаманному собі стилі представив Хол Хартлі під назвою “Генрі Фул”. Джон Туртурро - актор-фетиш Спайка Лі та Братів Коенів і лауреат “Золотої камери”-92 за фільм “Мак” - цього разу показав фільм “Іллюміната” (приблизно цю назву можна перекласти як “Просвітлена”). Взагалі ж найбільший інтерес, на наш погляд, викликають новий фільм Патріса Шеро під чудернацькою назвою “Всі, хто мене любить, сідають на потяг” з чудовим акторським складом, четвертий фільм тайванського режисера Цай Мін-ліанга “Дірка”, два “догматичні” фільми датських режисерів Ларса фон Тріра (лауреата минулорічного Каннського фестивалю) під промовистою назвою “Ідіоти” та Томаса Вінтерберга “Сімейне свято” і, звичайно, нарешті завершений після майже десятирічної епопеї шедевр Алєксєя Германа “Хрустальов, машину”. Більшість професіоналів просто не зрозуміли цього фільму, а деякі продюсери навіть висловили думку, що цей шедевр знаменує собою смерть російського кінематографа, бо після цього жоден з французьких продюсерів не наважиться вкласти жодного франку у спільні проекти. У світлі цього можна вважати вчинок відомого французького продюсера Гі Зелігмана просто подвигом. Окрім вже згаданого фільму Патріса Шеро Франція була представлена у конкурсі типово французькою мелодрамою Бенуа Жако “Школа плоті” з блискучими Ізабель Юпппер, Венсаном Мартінезом та Венсаном Ліндоном і типово міллерівською (мається на увазі Клод, а не Генрі) картиною “Школа гірськолижників”. На жаль не виправдали очікувань останній фільм Ектора Бабенко “Сяюче серце” та “Оксамитова шахта золота” англійця Тодда Хайнса. Зважаючи на тему (було заявлено, що фільм присвячено епосі розквіту глем-року та взаємовідносинам Девіда Боуї та Іггі Попа у виконанні відповідно Джонатана Ріс-Маєрса та Івана Макгрегора) варто було очікувати чогось вибухового, але можливо через те, що сам Боуї як міг відхрещувався від цього фільму і навіть не дозволив використати у ньому жодної своєї пісні, дива, на жаль, не сталося.....